Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України [...]
Конституційний Суд; Рішення, Окрема думка від 14.12.199910-рп/99
Документ v010p710-99, поточна редакція — Прийняття від 14.12.1999
 

                                                          
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Р І Ш Е Н Н Я
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційними поданнями 51 народного
депутата України про офіційне тлумачення положень
статті 10 Конституції України щодо застосування
державної мови органами державної влади, органами
місцевого самоврядування та використання її у
навчальному процесі в навчальних закладах України
(справа про застосування української мови)

м. Київ, 14 грудня 1999 року Справа N 1-6/99
N 10-рп/99
vd991214 vn10-рп/99

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного
Суду України:
Скоморохи Віктора Єгоровича - головуючий, суддя-доповідач, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мартиненка Петра Федоровича, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича,
розглянув на пленарному засіданні справу щодо офіційного
тлумачення окремих положень статті 10 Конституції України
( 254к/96-ВР).
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 41
Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР )
стали два конституційних подання народних депутатів України щодо
офіційного тлумачення окремих положень статті 10 Конституції
України стосовно обов'язковості застосування державної мови
органами державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими
особами, а також у навчальному процесі в державних навчальних
закладах України.
Підставою для розгляду справи згідно з частиною першою статті
93 Закону України "Про Конституційний Суд України" є практична
необхідність в офіційній інтерпретації положень статті 10
Конституції України щодо обов'язковості застосування української
мови органами державної влади, їх посадовими особами, а також у
навчальному процесі в навчальних закладах України.
Оскільки конституційні подання народних депутатів України
стосуються того самого питання - офіційного тлумачення окремих
положень статті 10 Конституції України, відповідно до статті 58
Закону України "Про Конституційний Суд України" Ухвалою
Конституційного Суду України від 29 квітня 1998 року ці подання
об'єднано в одне конституційне провадження у справі.
Заслухавши суддю-доповідача Скомороху В.С. та дослідивши
матеріали справи, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:
1. У конституційних поданнях народних депутатів України
порушується питання про офіційне тлумачення положень статті 10
Конституції України щодо обов'язковості застосування державної
мови органами державної влади, їх посадовими особами та
використання української мови у навчальному процесі в державних
навчальних закладах України.
Суб'єкт права на конституційне подання стверджує, що посадові
особи Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України,
Адміністрації Президента України при виконанні службових
обов'язків нехтують державною мовою, "відбувається свідоме
ігнорування" державної мови і в більшості державних навчальних
закладів України. Положення статті 10 Конституції України щодо
забезпечення державою всебічного розвитку і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території
України належно не виконуються.
У зв'язку з наведеним суб'єкт права на конституційне подання
звернувся з клопотанням дати офіційне тлумачення статті 10
Конституції України щодо обов'язковості виконання її положень
органами державної влади України та їх посадовими особами, а також
щодо обов'язковості використання української мови у навчальному
процесі в державних навчальних закладах України.
2. Конституційні подання, долучені до справи додаткові
матеріали, пояснення, отримані Конституційним Судом України від
Секретаріату Верховної Ради України, Комітету Верховної Ради
України з питань науки і освіти, Державного комітету України у
справах національностей та міграції, Верховної Ради Автономної
Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим,
Інституту української мови Національної академії наук України,
Донецького державного університету, Таврійського національного
університету імені В.І. Вернадського, Всеукраїнського товариства
"Просвіта" імені Тараса Шевченка, свідчать про різне розуміння та
застосування положень статті 10 Конституції України.
В окремих матеріалах також йдеться про обов'язковість
функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя,
володіння та використання її посадовими і службовими особами
органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
необхідність розвитку та застосування мов національних меншин у
визначеному законом порядку, а також їх вивчення і використання в
навчальних закладах. Зазначається і про доцільність удосконалення
правового врегулювання мовних проблем на законодавчому рівні та
прийняття загальнодержавної програми розвитку і використання мов в
Україні.
Наведене підтверджує практичну необхідність у роз'ясненні та
в офіційній інтерпретації положень статті 10 Конституції України в
контексті конституційно-правового регулювання порядку застосування
державної мови в Україні.
3. Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій
державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у
публічних сферах суспільного життя.
Конституцією України статус державної мови надано українській
мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає
державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі
Конституції України, нації, яка історично проживає на території
України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну
назву державі.
Положення про українську мову як державну міститься у розділі
I "Загальні засади" Конституції України, який закріплює основи
конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою
більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття
"конституційний лад". Іншою його складовою є, зокрема, поняття
державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад
в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5
Конституції України). Положення статті 10 Конституції України, як
і інших статей розділу I "Загальні засади", можуть бути змінені
тільки у порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття
закону, який затверджується всеукраїнським референдумом.
Публічними сферами, в яких застосовується державна мова,
охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами
законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними
органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів,
діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).
До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також
інші сфери, які відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4
частини першої статті 92 Конституції України визначаються
законами.
Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування
української мови визначено щодо розгляду звернень громадян;
діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України;
видання друкованої продукції, призначеної для службового та
ужиткового користування, що розповсюджується через державні
підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції,
квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів
державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні
засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо.
Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до
громадянства України. Згідно з чинним Законом Української РСР "Про
мови в Українській РСР" ( 8312-11 ) від 28 жовтня 1989 року
службові особи державних органів, установ і організацій повинні
володіти українською мовою.
Законодавчо визначеним є також питання про застосування
української мови та інших мов у навчальному процесі в державних
навчальних закладах України.
Зокрема, Законом України "Про освіту" ( 1060-12 ) в редакції
від 23 березня 1996 року ( 100/96-ВР ) (стаття 7) та Законом
України "Про загальну середню освіту" ( 651-14 ) від 13 травня
1999 року (стаття 7) встановлено, що мова освіти, мова навчання і
виховання у загальноосвітніх навчальних закладах визначається
Конституцією України та Законом Української РСР "Про мови в
Українській РСР". Цей Закон прийнято 28 жовтня 1989 року у
розвиток положення статті 73 (в редакції від 27 жовтня 1989 року)
чинної на той час Конституції ( 888-09 ), за якою українській мові
було надано статус державної. Закон мав своїм завданням
регулювання суспільних відносин у сфері розвитку і вживання
української та інших мов, охорону конституційних прав громадян у
цій сфері. Зокрема, ним встановлено, що мовою виховання в дитячих
дошкільних установах, мовою навчання і виховання в
загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх
спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова.
Порядок застосування мов згідно з пунктом 4 частини першої
статті 92 Конституції України визначається виключно законами
України.
Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов для
зайняття відповідних посад (статті 103, 127, 148 Конституції
України).
Шляхом конституційного та законодавчого закріплення
унормовується застосування української мови як державної.
Таким чином, положення Конституції України зобов'язують
застосовувати державну - українську мову як мову офіційного
спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними
службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів
державної влади, представницького та інших органів Автономної
Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у
навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах
України.
4. Відповідно до частини третьої статті 10 Конституції
України в Україні гарантується вільний розвиток, використання і
захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє розвиткові мовної самобутності всіх корінних
народів і національних меншин України (стаття 11 Конституції
України).
Неприпустимість привілеїв чи обмежень, в тому числі і за
мовними ознаками, закріплена в частині другій статті 24
Конституції України.
Частина п'ята статті 53 Конституції України містить
положення, згідно з яким громадянам, які належать до національних
меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною
мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних
навчальних закладах або через національні культурні товариства.
На зазначеній вище конституційно-правовій основі вирішується
проблема щодо застосування мов національних меншин України.
Гарантування національним меншинам України права на вільний
розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові
міжнародних договорів України.
Зокрема, Рамкова конвенція Ради Європи про захист
національних меншин від 1 лютого 1995 року ( 995_055 ),
ратифікована Україною 9 грудня 1997 року ( 703/97-ВР ), зобов'язує
держави створити у себе необхідні умови для того, щоб особи, які
належать до національних меншин, мали можливість розвивати свою
мову (пункт 1 статті 5 Конвенції).
Стаття 1 Угоди з питань, пов'язаних з поновленням прав
депортованих осіб, національних меншин і народів, підписаної
9 жовтня 1992 року ( 997_090 ) представниками держав-учасниць
Співдружності Незалежних Держав у місті Бішкеку і ратифікованої
Україною 17 грудня 1993 року ( 3736-12 ), визначає, що
депортованим громадянам колишнього СРСР забезпечуються в державах
Співдружності Незалежних Держав політичні, економічні та соціальні
права і умови для освіти, національного, культурного та духовного
відродження.
Пунктом "а" статті 10 Конвенції про забезпечення прав осіб,
які належать до національних меншин, укладеної 21 жовтня 1994 року
в місті Москві ( 997_050 ) державами Співдружності Незалежних
Держав за участю України, передбачається необхідність вивчення у
цих державах державної мови та створення умов для вивчення
національними меншинами рідної мови.
На основі викладеного і керуючись статтею 150 Конституції
України ( 254к/96-ВР ), статтями 62, 63, 65, 67, 69 Закону України
"Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), Конституційний Суд
України
в и р і ш и в:
1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за
яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти
так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом
спілкування на всій території України при здійсненні повноважень
органами державної влади та органами місцевого самоврядування
(мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в
інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом
(частина п'ята статті 10 Конституції України).
Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими
органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та
органами місцевого самоврядування можуть використовуватися
російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що
визначаються законами України.
2. Виходячи з положень статті 10 Конституції України та
законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в
тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних,
загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і
комунальних навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд з
державною мовою відповідно до положень Конституції України,
зокрема частини п'ятої статті 53, та законів України, в
навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови
національних меншин.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до
виконання на території України, остаточним і не може бути
оскарженим.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у
"Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних
виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України Мироненка О.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України (254к/96-ВР) щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови)

Конституційний Суд України, знаходячись у тенетах жорсткого
юридичного позитивізму і неопозитивізму, вузьконормативного
праворозуміння, що вже протягом майже століття безмежно панують у
вітчизняній правовій науці і практиці, ухвалив Рішення,
резолютивна частина якого (пункти 1 і 2) суперечить Конституції
України як за формою, так і за змістом.
По-перше, Суд безпідставно відкрив конституційне провадження
у справі, що взагалі не підлягала розгляду у Конституційному Суді
України. Обидва конституційні подання, у яких визначений один
"уповноважений представник за дорученням", являють собою кілька
рядків тексту, у яких на підставі умоглядних, суб'єктивних
припущень у формі політичних гасел, без будь-яких правових
обгрунтувань, аргументацій практичної необхідності тлумачення чи
наведення хоча б деяких доказів у вигляді інших матеріалів та
документів, містяться загальні твердження про "розбіжності між
існуючою практикою... і положенням Статті 10 Конституції
України", про "свідоме ігнорування чи нехтування державної мови"
і на цій основі робиться висновок, що "Стаття 10 Конституції
України... не виконується".
Отже, суб'єктом права на конституційне подання в обох
випадках не дотримані вимоги статей 39 і 93 Закону України "Про
Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) і конституційне
провадження не могло бути відкритим на підставі пункту 2 статті 45
цього Закону.
Вимоги народних депутатів України дати офіційне тлумачення
положень статті 10 Конституції України ( 254к/96-ВР ) "щодо
обов'язковості використання державної мови у навчальному процесі
навчальних закладів України" і "щодо виконання її вимог державними
посадовими особами й органами державної влади" сформульовані
юридично некоректно, не відповідають дійсному тексту самих
конституційних норм. До того ж, проблеми "свідомого ігнорування
державної мови" чи її "нехтування", як і "невиконання Статті 10
Конституції України" виходять за межі повноважень Конституційного
Суду України (стаття 14 Закону України "Про Конституційний Суд
України") і мають бути адресованими чи то Президенту України як
гаранту додержання Конституції України, чи то Генеральному
прокурору України, чи то судам загальної юрисдикції, чи то самій
Верховній Раді України, до компетенції якої ці питання віднесені
частинами четвертою та шостою статті 92 Конституції України.
Отже, справа не підлягала розгляду і на підставі пункту 3
статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" -
непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у
конституційному поданні.
Не викликає сумнівів, що народні депутати України - автори
конституційних подань фактично поставили перед Конституційним
Судом України політичне, а не юридичне питання, тобто сформулювали
суто політичне завдання, вирішення якого належить до компетенції
політичних (законодавчої і виконавчої) гілок влади. Саме тому
твердження зазначеної групи народних депутатів не знайшли
юридичного обгрунтування чи підкріплення відповідними експертними
висновками, побудовані не на правових, а на політико-ідеологічних
засадах. Втягнення судової влади у вирішення виключно політичних
питань, сформульованих у конституційних поданнях, несе загрозу
повного руйнування правової системи України і призведе до
нікчемності принципу розподілу влади, на якому вона базується.
Отже, справа не могла розглядатись у Конституційному Суді
України по суті, оскільки це є порушенням статті 6 Конституції
України.
Окрім того, відкривши дане конституційне провадження,
Конституційний Суд України виявив неповагу до власних рішень.
Йдеться про Ухвалу про відмову у відкритті конституційного
провадження у справі за конституційним зверненням 51 народного
депутата України щодо офіційного тлумачення статті 6 Закону
України "Про рекламу" ( 270/96-ВР ) та статей 4, 12 Закону України
"Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"
( 2782-12 ) від 10 липня 1998 року за N 36-у/98 (справа
N 2-25/98), якою аналогічні вимоги визнані безпідставними.
По-друге, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня
1999 року (пункти 1 і 2 резолютивної частини) є неконституційним
за формою, оскільки суперечить положенням частини другої статті
147 та пункту другому статті 150 Конституції України. Під тиском
позитивістського, вузьконормативного праворозуміння Суд вчинив
спробу надати вигляд офіційного тлумачення насправді
сформульованим ним новим правовим нормам, тобто перебрав на себе
повноваження законодавчої влади, чим порушив не тільки статтю 6, а
й пункти четвертий і шостий статті 92 Конституції України.
За змістом, структурою, зовнішньою і внутрішньою побудовою та
іншими правовими ознаками положення пунктів 1 і 2 резолютивної
частини Рішення - це норми позитивного права у їх класичному
вигляді як з точки зору самих нормативістів, так і з позицій
раціоналістичного (юснатуралістичного) праворозуміння. Всі вони
складаються з абсолютно чи відносно визначених гіпотез, а також з
простих і абсолютно визначених (частина перша пункту 1, частина
перша пункту 2) чи описових, відносно визначених, бланкетних
(частина друга пункту 1, частина друга пункту 2) диспозицій.
За характером приписів ці нові правові норми є зобов'язуючими
(частина перша пункту 1, частина перша пункту 2) або такими, що
надають права, які не підлягають обов'язковій реалізації (частина
друга пункту 1, частина друга пункту 2); за формою приписів -
імперативними (частина перша пункту 1, частина перша пункту 2) або
диспозитивними (частина друга пункту 1, частина друга пункту 2);
за колом суб'єктів, на яких поширюється дія цих норм права -
загальними чи спеціальними; за дією у часі - постійними; за дією в
просторі - загальними (частина перша пункту 1, частини перша та
друга пункту 2) або локальними (частина друга пункту 1).
Більше того, нові норми права, сформульовані Конституційним
Судом України у вигляді офіційного тлумачення, мають і всі
класичні ознаки статей закону. Про це свідчать не лише формальний
аналіз їх змісту і структури, а й (чи то навмисна, чи то
випадкова) текстуальна тотожність з статтями чинних законів або
законопроектів, які тільки подані до розгляду Верховній Раді
України.
По-третє, Рішення Конституційного Суду України (пункти 1 і 2
резолютивної частини) є неконституційним і за змістом.
Квінтесенція частини першої статті 10 Конституції України, за якою
"державною мовою в Україні є українська мова" полягає в тому, що
українська мова є національною офіційною і робочою мовою саме
держави, а не громадянського суспільства чи приватної особи. Тому
застосування (а не спілкування, як зазначається у Рішенні)
української мови є обов'язковим виключно для сфери державної (а не
громадської чи приватної) діяльності, особливо у частині, що
стосується мови офіційних актів та державної документації.
Приписи ж щодо "обов'язковості спілкування українською мовою
в інших публічних сферах суспільного життя", не можуть
встановлюватись не тільки Конституційним Судом України, а й
законом, оскільки це буде суперечити, у першу чергу, як частині
другій, так і частині третій тієї ж статті 10 Конституції України.
Словосполучення "публічні сфери суспільного життя" взагалі
уявляється несприйнятним ні з юридичної, ні з граматичної точки
зору. Консерватизм нормативістів відомий, але і він повинен мати
межі хоча б здорового глузду. Розуміння "публічного" як
"державного" відкидає Україну на рівень юриспруденції початку
першого тисячоліття, тобто часів Давнього Риму, не говорячи вже,
що офіційний вираз "державні чи одержавлені сфери суспільного
життя" з позицій сучасного праворозуміння інакше як позбавленим
смислу ніхто б не оцінив.
На межі третього тисячоліття українська мова вживає латинське
publicus як "громадський", тобто у такому ж значенні, як і
"суспільний". У цьому розумінні "винахід" Суду сприймається як
тавтологія у вигляді "громадських сфер громадського життя".
Втрачає смисл словосполучення "публічні сфери суспільного життя" і
у найширшому значенні терміну "публічний" - гласний, відкритий, не
приватний, такий, що здійснюється у присутності людей, публіки
тощо, оскільки інших, окрім масонства, сфер у суспільному житті,
мабуть, не буває.
Але у будь-якому розумінні наведеного словосполучення за
текстом Рішення до "інших публічних сфер суспільного життя" не
належить "здійснення повноважень органами державної влади та
органами місцевого самоврядування". Отже, ним охоплюється все коло
громадського людського буття, тобто відносин, що складаються за
участю людей, насамперед, у громадах, публічному спілкуванні, на
зборах, демонстраціях, мітингах, маніфестаціях, публічних місцях
(слухачів, глядачів, відвідувачів, читачів, навіть непевних,
підозрілих) та під час інших заходів, доступних не визначеному чи
визначеному числу громадян. Це означає, що словосполучення "інші
публічні сфери суспільного життя" є не що інше, як своєрідний,
невдалий аналог поняття "громадянське суспільство" чи
конституційного терміну "сфери суспільного життя" (частина друга
статті 10 Конституції України).
Що ж до останньої, то держава аж ніяк не зобов'язує, а лише
забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови,
тобто надає чи створює необхідні матеріальні умови, засоби,
охороняє від посягань на українську мову з боку будь-кого, виявляє
про неї постійну турботу, здійснює найвище піклування, догляд,
опікування, кураторство, дбайливість, старанність тощо. Тільки так
можна тлумачити термін "забезпечує". І будь-який закон чи рішення
Конституційного Суду України щодо обов'язковості, примусового
нав'язування громадянському суспільству якоїсь однієї мови не
відповідатиме Конституції України.
Не є конституційним і положення, сформульоване Судом у
частині другій пункту 2 Рішення. Воно суперечить частині третій
статті 10 Конституції України, яка гарантує (тобто тут держава не
тільки забезпечує, як у попередній частині, а й виступає у ролі
гаранта, поручника у виконанні сформульованого далі власного
обов'язку) вільний розвиток, використання і захист російської,
інших мов національних меншин. Таку жорстку, імперативну
конституційну норму Суд підмінив досить розпливчатою диспозитивною
формулою "можуть використовуватися". Заміна закріпленого
Конституцією України категоричного правила, що передбачає єдиний
варіант поведінки і не допускає відхилень від нього, суб'єктивним
правом вибору, на наш погляд, є, хоч і дещо завуальованим, але все
ж конституційним порушенням.
У частині першій пункту 2 Рішення має місце вже не просто
"витончене" конституційне порушення, а грубе викривлення,
своєрідна фальсифікація точного і виваженого положення частини
п'ятої статті 10 Конституції України про те, що "застосування мов
в Україні гарантується Конституцією України та визначається
законом". Суд штучно виокремив з усього багатства мов, про які
йдеться в Конституції України, лише одну українську мову і
сформулював на цій основі нову імперативну правову норму, за якою
всі дошкільні, загальні середні, професійно-технічні та вищі
державні і комунальні навчальні заклади мають негайно
(підкреслимо, що офіційне тлумачення не тільки є обов'язковим до
виконання на всій території України, остаточним і неоскаржуваним,
а й наділеним зворотною силою), всі без винятку, перейти на
українську мову навчання.
Не викликає сумніву, що стаття 10 Конституції України
враховує надзвичайну функціональну роль державної мови і
передбачає обов'язкове її вивчення, тобто введення як
обов'язкового предмету у всіх названих у частині першій пункту 2
Рішення навчальних закладах, крім вузів, де студенти повинні вже
знати українську мову. Норма ж, сформульована у цій частині
Конституційним Судом України, є не тільки суб'єктивним,
нормативним доповненням, фактичним ігноруванням Конституції
України, а й, зважаючи на сучасний стан правової свідомості нашого
суспільства, його політичну полярність, поліетнічну реальність,
білінгвізм, місцеві авторитарність і волюнтаризм, являє реальну
загрозу розпалювання міжетнічних, соціальних конфліктів, суттєвого
підриву авторитету української мови.
Не виправляє, а лише підтверджує висновки щодо
неконституційності Рішення і частина друга пункту 2, яка тільки
дозволяє деяким з названих вище учбових закладів поряд з державною
мовою застосовувати у навчальному процесі та вивчати мови
національних меншин. Цим самим означене положення викривляє ще й
зміст частини п'ятої статті 53 Конституції України, яка говорить
не тільки про можливість вивчення громадянами, що належать до
національних меншин, рідної мови, а й гарантує право на навчання
рідною мовою.
Резолютивна частина Рішення, окрім всього сказаного, не
відокремлює "державного" від "недержавного", тобто не враховує
фундаментальне конституційне положення частини другої статті 3
Конституції України про зверхність людини над державою, а навпаки,
відсуває особу у вже звичне для неї становище "безпорадного
гвинтика" у державному механізмові. Мільйони дітей і їх батьків
лишаються конституційного права на навчання мовою, яку вони
вважають рідною, потрапляють у повну залежність від держави, а
держава отримує можливість, спираючись на неконституційне рішення
Суду, безперешкодно нав'язувати свою волю як особі, так і
суспільству.
Отже, розглядуване Рішення Конституційного Суду України прямо
суперечить статтям 1 (у правовій державі не можуть діяти
неправедні норми), 3, 6, 7 (місцеве самоврядування фактично
повністю підпорядковане загальнодержавній волі у визначенні
застосування мов), 8 (порушується природне право людини на мову,
норми прямої дії Конституції України підмінені невідповідним цим
нормам офіційним тлумаченням), 10, 11 (поставлені штучні перепони
на шляху розвитку етнічної, культурної, мовної самобутності
національних меншин), частині п'ятій статті 53, пунктам четвертому
та шостому статті 92 (порядок застосування мов, засади виховання,
освіти, культури визначаються законами, а не правовими нормами,
сформульованими Конституційним Судом України), частині другій
статті 147, пункту другому статті 150 Конституції України. Крім
того, пункти 1 і 2 резолютивної частини Рішення більшою чи меншою
мірою обмежують конституційні права людини і громадянина чи
вторгаються у повноваження не тільки законодавчої, а й виконавчої
влади, тобто входять у протиріччя з окремими положеннями статей
21, 22, 24, 26, 32, 34, 38, 64, 116 Конституції України. Суд своїм
рішенням фактично спростував і скасував конституційні гарантії,
закріплені у статтях 10 і 53 Конституції України.
І нарешті, деякі узагальнення і пропозиції щодо ухваленого
Конституційним Судом України неконституційного Рішення.
Цей факт ще раз засвідчив недолугість виключно
вузьконормативного праворозуміння при офіційному тлумаченні
Конституції України, ухваленої на хвилі піднесення, відродження
протилежного юридичному позитивізмові юснатуралістичного
правоусвідомлення, раціоналістичного правосприйняття. Право на
мову - абсолютне природне право людини, невід'ємна частина
особистості. Його особливість полягає в тому, що таке право (як,
скажімо, і право людини на вживання їжі, право дихати повітрям
тощо) належить до досить "тонкої", "тендітної" сфери правового
регулювання, а часом і зовсім йому не підвласне. Нормативісти
блискуче володіють "юридичним ремеслом", але не усвідомлюють ані
меж, ані міри нормативної регламентації і залишаються впевненими,
що правовий примус (через статтю закону, позитивну норму права)
може вирішити будь-яку проблему державного чи суспільного життя.
Їх втручання до зазначеної природно-правової сфери, яка вимагає
толерантності, гнучкості, шанобливості, стриманості, коректності у
праворозумінні, небажане, оскільки гіперболізація ролі позитивної
норми, схильність до імперативу, правового тиску нічого, окрім
шкоди, тут не дасть.
Історія української мови це повністю підтверджує. Силою
законів, указів та інших актів її намагались як знищити,
викорчувати (імперська Росія), так і нав'язати, тобто провести
суцільну українізацію суспільства (початок радянського періоду). І
ті, і інші спроби завершились крахом. А, скажімо, така ж
поліетнічна держава, як і Україна, Бельгія після тривалої мовної
конфронтації закріпила у статті 23 Конституції правило:
"Використання мов, прийнятих у Бельгії, не є обов'язковим; воно
може бути регламентовано лише законом і лише стосовно актів
державної влади та для судочинства". Всім відомо, що авторитет
цієї країни, її суверенітет і незалежність залишаються
недоторканими.
Державна українська мова, на наш погляд, має блискучі
перспективи, але тільки у тому разі, якщо вона буде
еволюціонізувати природним шляхом, у руслі вимог статті 10 та
інших положень Конституції України, без політичного чи юридичного
авантюризму. Провокаційні спонукання штучно українізувати
суспільство методом правового примусу, протиприродного,
насильницького юридичного унормування не тільки суперечать точно
виписаним конституційним нормам і обмежують права національних
меншин та російськомовних етнічних українців, а й завдадуть
відчутного удару по авторитету української мови.
Що ж до правового регулювання сфери всебічного розвитку і
функціонування української мови, її використання, як і російської,
інших мов національних меншин, захисту мов тощо, то воно не лише
можливе, а й обов'язкове. Мається на увазі обережне, делікатне
регулювання суворо у рамках Конституції України, з урахуванням
реального національно-етнічного плюралізму (за останніми
офіційними даними українську мову вважають рідною 64,7% населення
України, а російську - 32,8%), верховенства природного права, з
явною перевагою цивільно-правових заохочувальних позитивних норм,
які б формувалися шляхом правотворення знизу, тобто у реальному
житті, а не патерналістськи настроєними державними органами,
тотальним адмініструванням, спробами поставити закон як категорію
політичну, ідеологічну над "безпартійним" правом. Не виключаються
при цьому і примусові позитивні норми, особливо щодо сфери
відповідальності за приниження, зневажання, умисне спотворення
будь-якої мови, за посягання на права особи за мовними ознаками
тощо.
Такі вимоги можуть стати правовою реальністю, якщо офіційне
тлумачення статті 10 Конституції України, відповідне
законотворення у Верховній Раді України буде здійснюватись з
методологічних і концептуальних позицій дійсного, а не удаваного
верховенства права, раціоналістичного (юснатуралістичного)
праворозуміння, тобто з позицій "елегантної" юриспруденції,
філософії права, а не застарілої юридичної догматики
нормативістів.
Саме остання призвела Конституційний Суд України до
помилкового Рішення. Двохсотлітня практика функціонування
новітньої світової конституційної юстиції у вигляді судового
конституційного контролю свідчить, що такі помилки можуть інколи
повторюватись. Не інакше, як ганебними визнають низку офіційних
тлумачень Конституції Сполучених Штатів з боку Верховного Суду США
і науковці, і самі вищі судді цієї країни. Чимало з таких
тлумачень залишаються чинними і сьогодні, але багато помилок
виправлено шляхом застосування Верховним Судом США принципу
"тлумачення, що змінюється".
Конституційний Суд України сам може взяти такий принцип на
озброєння, ставши на конституційну позицію природного
праворозуміння і відповідним чином протлумачивши положення частини
першої статті 8 Конституції України про верховенство права. Але,
враховуючи, що правовий світогляд абсолютної більшості суддів
залишається обмеженим рамками юридичного позитивізму і
неопозитивізму, допомогти Суду виправляти допущені помилки може
Верховна Рада України шляхом внесення відповідних змін чи
доповнень до Закону України "Про Конституційний Суд України".

Суддя Конституційного Суду України О.Мироненко
16.12.99

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...