Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання [...]
Конституційний Суд; Висновок від 11.07.20013-в/2001
Документ v003v710-01, поточна редакція — Прийняття від 11.07.2001
 

                   І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И 
В И С Н О В О К
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Висновок Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням Президента України
про надання висновку щодо відповідності Конституції
України Римського Статуту Міжнародного кримінального
суду (справа про Римський Статут)

м. Київ, 11 липня 2001 року Справа N 1-35/2001
N 3-в/2001

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного
Суду України:
Скоморохи Віктора Єгоровича - головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Іващенка Володимира Івановича, Козюбри Миколи Івановича - суддя-доповідач, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Розенка Віталія Івановича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича,
за участю представників суб'єкта права на конституційне
подання - Президента України - Носова Владислава Васильовича,
Постійного представника Президента України в Конституційному Суді
України, Єфіменка Леоніда Васильовича, заступника Міністра юстиції
України, а також залученого до розгляду справи представника
Міністерства закордонних справ України Праведника Андрія
Івановича, виконуючого обов'язки начальника відділу міжнародного
публічного права Правового департаменту,
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним
поданням Президента України про надання висновку щодо
відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного
кримінального суду ( 995_588 ), підписаного від імені України 20
січня 2000 року, який вноситься до Верховної Ради України для
надання згоди на його обов'язковість.
Приводом для розгляду справи згідно зі статтею 151
Конституції України стало конституційне подання Президента
України.
Підставою для розгляду справи є необхідність висновку
Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції
України міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов'язковість.
Заслухавши суддю-доповідача Козюбру М.І., а також пояснення
Носова В.В., Єфіменка Л.В., Праведника А.І. та дослідивши
матеріали справи, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:
1. Суб'єкт права на конституційне подання - Президент
України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням
надати висновок щодо відповідності Конституції України
( 254к/96-ВР ) Римського Статуту Міжнародного кримінального суду
(далі - Статут), підписаного від імені України 20 січня 2000 року,
який підлягає внесенню до Верховної Ради України для надання згоди
на його обов'язковість.
На думку Президента України, низка статей Статуту не
узгоджується із Конституцією України, зокрема:
- стаття 27, згідно з якою положення Статуту застосовується
однаково до всіх осіб, незважаючи на їх посадове становище, не
відповідає частинам першій, третій статті 80, частині першій
статті 105, частинам першій, третій статті 126 Конституції
України, якими народним депутатам України, Президенту України і
суддям на час виконання повноважень гарантується недоторканність;
- пункт 1 статті 89, який передбачає передачу осіб
Міжнародному кримінальному суду, та пункт 3 статті 107 стосовно
передачі державою виконання вироку особи третій державі для
судового переслідування чи приведення вироку до виконання не
узгоджуються з частиною другою статті 25 Конституції України,
відповідно до якої громадянин України не може бути виданий іншій
державі, в тому числі й у порядку кримінального судочинства.
Конституцією України не передбачена також видача громадян України
(як окремий вид екстрадиції) міжнародним органам кримінальної
юрисдикції;
- абзац десятий преамбули та стаття 1 не узгоджуються з
частинами першою, третьою статті 124, частиною п'ятою статті 125
Конституції України, відповідно до яких не допускається
делегування функцій судів України іншим органам та створення
судів, не передбачених Основним Законом;
- стаття 4, пункт 1 статті 12 щодо визнання
державою-учасницею юрисдикції Суду та здійснення ним функцій і
повноважень на території будь-якої держави не узгоджуються з
частиною другою статті 5 Конституції України, яка не допускає
здійснення народом влади, в тому числі судової, через міжнародні
органи;
- пункт 1 статті 9 щодо уповноваження Асамблеї
держав-учасниць визначати Елементи злочинів та вносити до них
поправки, підпункт "а" пункту 1 статті 21, стаття 51 стосовно
правил судочинства та положення статей 23, 77 стосовно визначення
покарань не узгоджуються з пунктами 14, 22 частини першої статті
92, статтею 75 Конституції України;
- підпункт "а" пункту 1 статті 103 фактично поширює на
громадян України дію законів іншої держави під час відбування
покарання, чим позбавляє їх прав, гарантованих Конституцією
України. Це також не узгоджується з частиною третьою статті 63
Конституції України, за якою засуджений користується всіма правами
людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом
України і встановлених вироком суду України, та частиною першою
статті 64 Конституції України, яка допускає можливість обмеження
конституційних прав і свобод людини і громадянина лише у випадках,
передбачених Конституцією України;
- пункт 4 статті 42, пункт 2 статті 66, згідно з якими
доведення вини обвинуваченого покладається на прокурора, обраного
членами Асамблеї держав-учасниць, не узгоджуються з пунктом 1
частини першої статті 121 Конституції України, відповідно до якого
підтримання обвинувачення в суді покладається на прокуратуру
України.
В процесі розгляду справи на відкритому пленарному засіданні
Конституційного Суду України представники суб'єкта права на
конституційне подання підтримали наведену аргументацію щодо
невідповідності зазначених положень Статуту Конституції України.
Представник Міністерства закордонних справ України, навпаки,
зазначив, що, на думку Міністерства, положення Статуту не
суперечать Конституції України, а тому він може бути ратифікований
Верховною Радою України без внесення змін до Основного Закону
України.
2. Розглядаючи Статут на предмет його відповідності
Конституції України, Конституційний Суд України виходить з такого:
2.1. Відповідно до частини першої статті 124 Конституції
України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До них
належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції
(частина третя статті 124).
Систему судів загальної юрисдикції в Україні складають:
Верховний Суд України - найвищий судовий орган у системі судів
загальної юрисдикції, вищі спеціалізовані суди, апеляційні та
місцеві суди (частини друга, третя, четверта статті 125).
Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими
органами чи посадовими особами не допускаються (частина перша
статті 124). Заборонено також створення надзвичайних та особливих
судів (частина п'ята статті 125).
Стаття 1 Статуту, вказуючи на те, що Міжнародний кримінальний
суд є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо
осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, які викликають
стурбованість міжнародного співтовариства, водночас наголошує, що
цей Суд доповнює національні органи кримінальної юстиції.
Аналогічне положення міститься також в абзаці десятому преамбули
Статуту. Доповнюючий національну систему правосуддя характер
Міжнародного кримінального суду конкретизується у ряді інших
статей Статуту, зокрема в пункті 2 статті 4, згідно з яким Суд
може здійснювати свої функції і повноваження на території
будь-якої держави-учасниці, у підпункті "а" пункту 1 статті 17,
відповідно до якого Суд приймає до свого провадження справи не
тільки за зверненням держави-учасниці, а й з власної ініціативи,
коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у
вчиненні передбаченого Статутом злочину, "не бажає або не здатна
проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування
належним чином".
Це істотно відрізняє Міжнародний кримінальний суд від
міжнародних судових органів, зокрема Європейського Суду з прав
людини, право звертатися до яких за захистом своїх прав і свобод
закріплено в частині четвертій статті 55 Конституції України. Такі
міжнародні судові органи порушують справу лише за зверненням осіб,
причому особа може звернутися до них лише після використання всіх
національних засобів правового захисту.
Отже, на відміну від міжнародних судових органів,
передбачених частиною четвертою статті 55 Конституції України, які
за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод
людини і громадянина, Міжнародний кримінальний суд доповнює
систему національної юрисдикції.
Можливість такого доповнення судової системи України не
передбачена розділом VIII "Правосуддя" Конституції України. Це дає
підстави для висновку, що абзац десятий преамбули та стаття 1
Статуту не узгоджуються з положеннями частин першої, третьої
статті 124 Конституції України, а тому приєднання України до цього
Статуту відповідно до частини другої статті 9 Конституції України
можливе лише після внесення до неї відповідних змін.
За своєю природою Міжнародний кримінальний суд є
міжнародно-правовим судовим органом, який створюється за згодою
держав-учасниць його установчого документа - Статуту, положення
якого базуються на принципі поваги прав і свобод людини, зокрема
створення відповідних юрисдикційних механізмів для забезпечення
справедливого правосуддя. Тому Міжнародний кримінальний суд не
може бути віднесений до надзвичайних і особливих судів, створення
яких не допускається відповідно до частини п'ятої статті 125
Конституції України. Надзвичайними і особливими судами за змістом
цієї статті є, по-перше, не міжнародні, а національні суди,
по-друге, суди, створені для підміни звичайних судів, які належним
чином не дотримують встановлених законом процедур.
Отже, вважати абзац десятий преамбули та статтю 1 Статуту
такими, що суперечать статті 125 Конституції України, немає
підстав.
2.2. Відповідно до пункту 1 статті 27 Статуту його положення
застосовуються однаково до всіх осіб незалежно від їх посадового
становища. Зокрема, посадове становище глави держави або уряду,
члена уряду чи парламенту, вибраного представника чи посадової
особи уряду не звільняє особу від кримінальної відповідальності
згідно зі Статутом і не є само по собі підставою для пом'якшення
вироку.
В пункті 2 статті 27 Статуту зазначається, що імунітети та
спеціальні норми, які можуть бути пов'язані з посадовим становищем
особи відповідно до національного чи міжнародного права, не
повинні перешкоджати здійсненню Судом його юрисдикції щодо такої
особи.
На думку суб'єкта права на конституційне подання, ці
положення статті 27 суперечать частинам першій, третій статті 80,
частині першій статті 105 та частинам першій, третій статті 126
Конституції України, якими гарантується недоторканність відповідно
народним депутатам України, Президенту України та суддям.
Вирішуючи цей спір, Конституційний Суд України виходить з
такого.
Відповідно до статті 18 Конституції України
зовнішньополітична діяльність України грунтується на
загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
Одним з таких принципів є принцип сумлінного виконання
міжнародних зобов'язань, який виник у формі міжнародно-правового
звичаю "pacta sunt servanda" ще на ранніх стадіях розвитку
державності, а нині дістав своє відображення у численних
міжнародних угодах.
Як загальновизнане правило поведінки суб'єктів зазначений
принцип закріплено у Статуті ООН, в преамбулі якого підкреслюється
рішучість членів ООН "створити умови, за яких можуть дотримуватися
справедливість і повага до зобов'язань, що випливають з договорів
та інших джерел міжнародного права".
Встановлення відповідальності за вчинення переважної
більшості злочинів, передбачених Римським Статутом, є
міжнародно-правовим зобов'язанням України відповідно до інших
міжнародно-правових документів, які набули чинності для нашої
держави (багато з них - задовго до набрання чинності Конституцією
України). Це, зокрема, Конвенція про запобігання злочинові
геноциду та покарання за нього ( 995_155 ) від 9 грудня 1948 року
(набула чинності 15 лютого 1955 року); Женевська конвенція про
захист цивільного населення під час війни ( 995_154 ) від 12
серпня 1949 року (набула чинності 3 січня 1955 року); Женевська
конвенція про поводження з військовополоненими ( 995_153 ) від 12
серпня 1949 року (набула чинності З січня 1955 року); Конвенція
про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту
( 995_157 ) від 14 травня 1954 року (набула чинності 6 липня
1957 року); Міжнародна конвенція про попередження злочину
апартеїду та покарання за нього ( 995_149 ) від 30 листопада
1973 року (набула чинності 18 липня 1976 року); Конвенція проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
гідність, видів поводження та покарання ( 995_085 ) від 10 грудня
1984 року (набула чинності 26 червня 1987 року).
Статут фактично відтворює переважну більшість положень, що
визначають злочини, саме названих та інших конвенцій, до яких
приєдналася Україна. До того ж положення Статуту, які забороняють
злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочин
агресії, розглядаються нині як звичаєва норма міжнародного права,
що неодноразово підтверджували міжнародні судові органи. Отже, їх
характер як злочинних згідно зі статтею 18 Конституції України не
залежить від приєднання України до Статуту та набуття ним
чинності.
2.2.1. Положення Статуту не забороняють встановлення і не
скасовують положень Конституції України щодо недоторканності
народних депутатів України, Президента України та суддів, а лише
виходять з того, що недоторканність цих осіб стосується
національної юрисдикції і не може бути перешкодою для здійснення
юрисдикції Міжнародним кримінальним судом стосовно тих з них, які
вчинили злочини, передбачені Статутом.
Це повністю узгоджується з міжнародно-правовими
зобов'язаннями України. Так, Конвенція про запобігання злочинові
геноциду та покарання за нього прямо передбачає, що особи, які
вчиняють геноцид, підлягають покаранню незалежно від того, чи є
вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими або
приватними особами (стаття IV). Тому положення Конституції України
щодо недоторканності названих категорій осіб мають тлумачитися в
системному зв'язку з положенням статті 18 Конституції України.
2.2.2. Недоторканність певної категорії посадових осіб - це
не їх привілей; вона пов'язана з виконанням ними важливих
державних функцій, а тому відповідно до Конституції України і
міжнародно-правових зобов'язань України не може розглядатися як
гарантія їх безкарності. Недоторканність народних депутатів
України, Президента України, суддів передбачає лише спеціальні
умови притягнення їх до кримінальної відповідальності.
2.2.3. Особи, що користуються правом недоторканності, можуть
бути притягнуті до кримінальної відповідальності за національним
законом, який відповідає міжнародно-правовим зобов'язанням
держави, шляхом задіяння внутрішньодержавних (національних)
судових механізмів. Згідно з покладеним в основу Статуту
(стаття 17) принципом комплементарності Міжнародний кримінальний
суд не приймає справи до свого розгляду, якщо відповідна особа вже
була засуджена з дотриманням належної законної процедури іншим
судом (у тому числі національним) за діяння, заборонені Статутом
(стаття 20).
Отже, стаття 27 Статуту не суперечить частинам першій, третій
статті 80, частині першій статті 105 та частинам першій, третій
статті 126 Конституції України.
2.3. Згідно з частиною другою статті 25 Конституції України
громадянин України не може бути виданий іншій державі.
Пункт 1 статті 89 Статуту передбачає, що Міжнародний
кримінальний суд може направити прохання про арешт та передачу
особи разом з відповідними матеріалами будь-якій державі, на
території якої перебуває ця особа, і звернутися до цієї держави з
проханням про співробітництво в її арешті та передачі.
Держави-учасниці відповідно до процедури, передбаченої їх
національним законодавством, виконують таке прохання.
Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що це
положення Статуту суперечить наведеному вище положенню статті 25
Конституції України. Не узгоджується з цим положенням, на його
думку, також пункт 3 статті 107 Статуту, за яким держава виконання
вироку може згідно зі своїм законодавством видати або іншим
способом передати відповідну особу в розпорядження держави, що
звернулася з проханням про видачу чи передачу цієї особи з метою
судового переслідування або виконання вироку.
Аналіз положень Конституції України, Статуту та інших
матеріалів справи, а також ознайомлення зі спеціальною літературою
та міжнародно-правовою практикою дають підстави Конституційному
Суду України констатувати:
2.3.1. Терміни "передача" і "видача" в загальновживаному
розумінні часто розглядаються як синоніми, але в
міжнародно-правових документах та спеціальній літературі в них
вкладається різний зміст, що робить їх юридичну природу
неідентичною.
Міжнародно-правові документи та спеціальна література при
цьому виходять з того, що доставлення особи до іншої
рівносуверенної держави принципово відрізняється від доставлення
особи до Суду, створеного відповідно до міжнародного права за
участю та згодою заінтересованих держав. Якщо перше за
міжнародно-правовою термінологією позначається терміном "видача",
або "екстрадиція" (від лат. ex - з, поза і traditio -
передавання), то друге - терміном "передача".
Цієї міжнародно-правової практики дотримується також Статут,
відповідно до статті 102 якого термін "передача" означає
доставлення особи державою до Суду, а "видача" - доставлення особи
однією державою в іншу державу згідно з положеннями міжнародного
договору, конвенції чи національного законодавства.
2.3.2. Відповідно до частини другої статті 25 Конституції
України забороняється видача (екстрадиція) громадян України іншій
державі. Тобто ця заборона стосується лише національної, а не
міжнародної юрисдикції. Вона має на меті гарантувати
неупередженість судового розгляду та справедливість і законність
покарань для своїх громадян.
Міжнародний кримінальний суд не може прирівнюватися до
іноземного суду, оскільки створюється, як уже зазначалося, за
участю та згодою держав-учасниць на основі міжнародного, а не
національного права. Мета, якою пояснюється заборона видачі
громадян однієї держави іншій, досягається у Міжнародному
кримінальному суді шляхом застосування відповідних положень
Статуту, розроблених (або схвалених) державами-учасницями. Ці
положення базуються на міжнародних пактах про права людини, згода
на обов'язковість яких для України вже надана.
2.3.3. Тому конституційні положення щодо заборони видачі
громадян України (навіть за умови широкого тлумачення поняття
"видача") не можна розглядати окремо від міжнародно-правових
зобов'язань України. При цьому слід мати на увазі також принцип
комплементарності, закріплений у Статуті (стаття 17), з якого
випливає, що в разі задіяння національної юрисдикції щодо осіб,
винних у вчиненні найтяжчих міжнародних злочинів, Міжнародний
кримінальний суд не здійснюватиме щодо них власної юрисдикції,
отже, і питання про передачу їх Міжнародному кримінальному суду не
виникатиме.
2.4. Відповідно до статті 4 Статуту Міжнародний кримінальний
суд може здійснювати свої функції і повноваження на території
будь-якої держави-учасниці та за спеціальною угодою - на
території будь-якої іншої держави. Держава, яка стає учасницею
Статуту, визнає тим самим юрисдикцію Суду стосовно злочинів,
вказаних у статті 5 цього Статуту (пункт 1 статті 12).
На думку суб'єкта права на конституційне подання, зазначені
положення Статуту суперечать частині другій статті 5 Конституції
України, згідно з якою "носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і
через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".
Це положення нібито не допускає здійснення народом влади, в тому
числі судової, через міжнародні органи. Отже, в конституційному
поданні ставляться під сумнів не тільки окремі положення Статуту,
а й здійснення Міжнародним кримінальним судом юрисдикції на
території України взагалі.
Як випливає із змісту зазначених та інших статей Статуту,
Міжнародний кримінальний суд здійснює свою юрисдикцію на території
лише тих держав, які приєдналися до Статуту шляхом його
ратифікації у встановленому порядку, тобто стали
державами-учасницями Статуту, або уклали спеціальну угоду про
поширення його юрисдикції на свою територію.
Згідно з частиною першою статті 9, пунктом 32 частини першої
статті 85 Конституції України надання згоди на обов'язковість
міжнародних договорів, у тому числі цього Статуту, віднесено до
повноважень Верховної Ради України - парламенту, який через
обраних до нього представників - народних депутатів України -
репрезентує волю народу.
Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, стають частиною національного
законодавства України. Саме в такий спосіб здійснюється народний
суверенітет щодо поширення юрисдикції міжнародних судових органів
на територію України (за умови, що положення їх статутів не
суперечать Конституції України).
Тому визнавати пункт 1 статті 89, пункт 3 статті 107 Статуту
такими, що суперечать вимогам частини другої статті 25 Конституції
України, немає підстав.
2.5. Відповідно до підпункту "а" пункту 1 статті 21 Статуту
Міжнародний кримінальний суд, крім Статуту, застосовує "Елементи
злочинів та свої Правила процедури і доказування". Вимоги до цих
Правил встановлені у статті 51 Статуту.
Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що викладені в
зазначених статтях положення Статуту суперечать Конституції
України, оскільки згідно з пунктом 14 частини першої статті 92
Конституції України судоустрій та судочинство визначаються
виключно законами України, що приймаються Верховною Радою України,
яка є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75).
Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України
міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною
Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згода на обов'язковість міжнародного договору (його ратифікація)
здійснюється Верховною Радою України у формі закону, який за своєю
правовою природою не відрізняється від інших законів України
(Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року
N 9-рп/2000 ( v009p710-00 ) у справі за конституційним поданням 54
народних депутатів України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) Закону України "Про ратифікацію Європейської
Хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." (справа про
ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.). Тому приєднання України до
Статуту не суперечитиме вимогам статті 75 та пункту 14 статті 92
Конституції України. Зміни у зв'язку з таким приєднанням можливі
лише до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів
України.
2.6. Відповідно до пункту 1 статті 9 Статуту Елементи
злочинів допомагають Суду в тлумаченні і застосуванні його статей
6, 7 та 8 і "приймаються більшістю в дві третини голосів членів
Асамблеї держав-учасниць".
На думку суб'єкта права на конституційне подання, зазначені
положення не узгоджуються з пунктом 22 частини першої статті 92
Конституції України, за яким діяння, які є злочинами, та
відповідальність за них визначаються виключно законами України, що
приймаються Верховною Радою України.
Суперечать названим положенням Конституції України, як вважає
суб'єкт права на конституційне подання, також стаття 23 Статуту,
яка встановлює, що особа, визнана Міжнародним кримінальним судом
винною, може бути покарана тільки відповідно до його положень, та
стаття 77 Статуту, яка визначає види покарань особам, визнаним
винними у вчиненні злочинів.
Виходячи з мотивів, викладених у підпункті 2.5,
Конституційний Суд України дійшов висновку, що підстав для
визнання названих положень Статуту такими, що не відповідають
Конституції України, немає.
2.7. Згідно з підпунктом "а" пункту 1 статті 103 Статуту
покарання у вигляді позбавлення волі відбувається у державі, що
визначається Судом із переліку держав, які повідомили Суд про свою
готовність прийняти осіб, щодо яких винесено вирок.
Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що ці
положення Статуту суперечать частині третій статті 63 Конституції
України, відповідно до якої "засуджений користується всіма правами
людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом
і встановлені вироком суду", та частині першій статті 64
Конституції України, за якою "конституційні права і свободи людини
і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених
Конституцією України".
2.7.1. Незважаючи на те, що стаття 120 Статуту забороняє
застереження до цього міжнародного договору, його статті 103, 124
дозволяють державам-учасницям робити заяви, які виключають
виникнення зобов'язань для них за окремими положеннями Статуту
протягом певного періоду часу, або встановлювати спеціальні умови
співробітництва в рамках цього міжнародного договору.
Тому можливе обмеження прав і свобод громадян України у
зв'язку з відбуванням покарання в іншому, відмінному від
встановленого законами України, порядку знімається на основі
зробленої державою (в даному випадку Україною) заяви про
готовність приймати своїх громадян, щодо яких Міжнародний
кримінальний суд виніс вирок, для відбування покарання у своїй
країні.
2.7.2. При вирішенні цього спору необхідно враховувати також
положення пункту 3 статті 103 Статуту, які передбачають, що
Міжнародний кримінальний суд, визначаючи державу, в якій засуджена
ним особа має відбувати покарання, враховує з-поміж іншого думку
особи, щодо якої винесено вирок (підпункт "c"), громадянство цієї
особи (підпункт "d"), а також визнані міжнародні договірні
стандарти поводження з ув'язненими (підпункт "b").
Зазначені обставини, з урахуванням чинних міжнародних
зобов'язань України, дають підстави для висновку, що підпункт "а"
пункту 1 статті 103 Статуту не суперечить частині третій статті 63
та частині першій статті 64 Конституції України, оскільки
положення цього підпункту не призведуть до обмежень прав і свобод
людини і громадянина, які виходять за межі випадків, передбачених
Конституцією України (частина друга статті 64).
2.8. Пункт 1 статті 121 Конституції України встановлює, що
підтримання державного обвинувачення в суді покладається на
прокуратуру України, яка становить єдину систему.
Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що цьому
конституційному положенню не відповідає пункт 4 статті 42 Статуту,
відповідно до якого як окремий орган Міжнародного кримінального
суду діє Канцелярія прокурора. Вона відповідає за одержання
обгрунтованої інформації про злочини, що підпадають під юрисдикцію
Суду, за їх вивчення та здійснення розслідувань і кримінального
переслідування в Суді. Співробітники Канцелярії не здійснюють
запитів і не виконують вказівок будь-якого зовнішнього джерела.
Не узгоджується з названим положенням Конституції України, на
думку суб'єкта права на конституційне подання, також пункт 2
статті 66 Статуту, за яким тягар доведення вини обвинуваченого
покладається на прокурора.
Вирішуючи цей спір, Конституційний Суд України виходить,
по-перше, з того, що підтримання прокуратурою України державного
обвинувачення в суді за змістом статті 121 Конституції України
стосується внутрішньої, а не міжнародно-правової юрисдикції.
По-друге, відповідно до пункту 4 статті 42 Статуту прокурор, на
якого покладається кримінальне переслідування в Суді та тягар
доведення вини обвинуваченого, обирається державами-учасницями
Статуту, отже, їх волевиявлення при цьому не обмежується.
Оскільки згідно з частиною першою статті 9 Конституції
України міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, стають частиною національного
законодавства України, відповідні положення Статуту, що стосуються
підтримання обвинувачення в Міжнародному кримінальному суді,
можуть бути імплементовані в закони України без внесення змін до
Конституції України.
Це дає підстави для висновку, що пункт 4 статті 42 та пункт 2
статті 66 Статуту не суперечать положенням пункту 1 статті 121
Конституції України.
Виходячи з викладеного та керуючись статтею 151 Конституції
України ( 254к/96-ВР ), статтями 51, 62, 66, 70, 88 Закону України
"Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), Конституційний Суд
України
д і й ш о в в и с н о в к у:
1. Визнати Римський Статут Міжнародного кримінального суду
( 995_588 ), підписаний від імені України 20 січня 2000 року, який
вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його
обов'язковість, таким, що не відповідає Конституції України, в
частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та
статті 1 Статуту, за якими "Міжнародний кримінальний суд ...
доповнює національні органи кримінальної юстиції".
2. Висновок Конституційного Суду України у справі за
конституційним поданням Президента України про надання висновку
щодо відповідності Конституції України Римського Статуту
Міжнародного кримінального суду, підписаного від імені України
20 січня 2000 року, який вноситься до Верховної Ради України для
надання згоди на його обов'язковість, є обов'язковим до виконання,
остаточним і не може бути оскарженим.
Висновок Конституційного Суду України підлягає опублікуванню
у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних
виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...